Ярецький – про Приватбанк: є ризик, що державі доведеться заплатити екс-акціонерам

1














Олександр Ярецький має досвід роботи в банках як з іноземним, так і українським капіталом. У 2015 році його запросили на роботу в НБУ, в т. ч. щоб «критикувати зсередини», як казав тодішній керівник Департаменту реєстраційних питань і ліцензування НБУ Леонід Антонєнко. Альо на Інститутській О. Ярецький попрацював лише кілька місяця. «Хороший колектив, альо повний бардак і розчарування», — коментував він своє рішення піти з НБУ. Л. Антонєнко позитивно оцінював роботу О. Ярецького, вказуючи на низку новацій, які він відстояв в інтересах ринку.

До ситуації довкола Приватбанку О. Ярецький ставитися неоднозначно. За його словами, «всі сторони конфлікту винні в тому, що сталося». В інтерв’ю для Finbalance він вказав на низку помилок, які допустили держоргани в ході націоналізації Приватбанку, що зрештою суттєво знижує шанси держави на перемогу в юридичній війні з екс-власниками «Привату» (яка чи то назріває, чи то вже почалася). У цьому контексті О. Ярецький згадує в т. ч. про справу ЮКОСа.

Finbalance: За Вашими оцінками, наскільки коректно була проведена націоналізація Приватбанку з юридичної точки зору? Чи були зроблені принципові помилки, які зрештою можуть призвести до винесення судами рішень (у т. ч. в іноземних юрисдикціях) щодо необхідності повернення Приватбанку під контроль екс-власників та, можливо, супровідних фінансових втрат держави (у вигляді виплати компенсацій, залишення у статутному капіталі банку вже внесених ОВДП і т. д.)? Як на відповідні судові спори вплине лист екс-власників Приватбанку до уряду, в якому смороду самі ж просили Кабмін націоналізувати й докапіталізувати банк?

Ярецький: На мій погляд, приватизація Приватбанку була проведена некоректно, з огляду на два важливих аспекти.

Перший – не була детально відпрацьована процедура націоналізації, з огляду на технічні аспекти переходу прав власності на акції. Лише тільки одних змін до Закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (ст. 41-1) виявилось замало для того, аби вся процедура в частині руху акцій була цілком законною.

Наприклад, акції банку, що належали тепер вже колишнім акціонерам, обліковувались на їх рахунках у цінних папера у відповідних депозитарних установах. Для того, аби така депозитарна установа провела будь-яку операцію з такими акціями, вона повинна отримати відповідне розпорядження на здійснення операції з такими цінними паперами (аналогічно як і з коштами на рахунку). Альо ані ст. 41-1 закону про гарантування вкладів фізичних осіб, ані в інших підзаконних нормативних актах така процедура не була детально розписана.

Уявіть, що у вас на рахунку просто зникли гроші без жодних наданих в банк платіжних доручень/розпоряджень. Тут аналогічна ситуація.

Можуть бути питання і до коректності складання договору, за яким ФГВФО продавши акції Міністерству фінансів, який не оприлюднений і тому його неможливо оцінити на відповідність закону.

Також є питання до дотримання процедури прийняття рішення Міністерством фінансів про придбання акцій банку. Тому що рішення Фонду про продажу акцій державі замало. Необхідно, щоб Мінфін прийняв аналогічне рішення про придбання акцій, а для того необхідне ще й рішення уряду (Кабміну). Ми не маємо інформації чи були всі ці рішення взагалі і чи були при цьому дотримані формальні процедури їх підготовки.

Другий аспект. Все більше і більше виявляється фактів, що приватизація була в тому числі і наслідком некоректних/незаконних дій різних органів влади. Це і замовна піар-компанія в ЗМІ для провокування паніки серед вкладників і незаконне втручання інших органів влади, окремих вищих посадових осіб і навіть іноземних осіб у дії Національного банку України, який за Конституцією та законом про НБУ має бути повністю незалежним. А про яку незалежність може йти мова, коли голова НБУ пише своєму заступнику смс-повідомлення, що їм поставлене завдання забрати Приватбанк? Звичайно, що всі такі факти, оприлюднені ЗМІ, мають бути перевірені та їм має бути надана належна правова оцінка. Але якщо вони знайдуть своє підтвердження, то це може стати підставою не тільки для оскарження приватизації, але і для порушення кримінальних справ проти конкретних посадових осіб.

Говорячи про наслідки у випадку визнання судами порушень закону під час націоналізації, більш вірогідним сценарієм, на мою думку, може бути не повернення Приватбанку колишнім власникам, а відшкодування їм збитків, завданих незаконними діями державних органів, як це сталося, наприклад, у справі колішніх власників ЮКОСу проти Російської Федерації. Навіть і українське законодавство у випадку неможливості проведення реституції допускає відшкодування збитків у якості альтернативи

Лист колішніх власників Приватбанку до уряду, в якому смороду самі ж просили Кабмін націоналізувати й докапіталізувати банк, на мій погляд, суттєво не вплине на винесення судами рішення на їх користь з огляду на два важливих моменти.

По-перше, суди можуть визнати, що це була дія під примусом, з огляду на незаконну поведінку протилежної сторони під час підготовки приватизації. Банк опинився в критичному стані в тому числі і через паніку серед його вкладників внаслідок проведеної проти нього інформаційної компанії.

По-друге, говорячи про «власників банку», не слід забувати, що Коломойський та Боголюбов, які підписали листа до уряду, не були 100% власниками акцій банку. Були й інші акціонери, які такий лист не підписували, та права яких були порушені під час приватизації. З формальної точки зору цього цілком достатня, аби не розглядати такий лист як належний доказ того, що всі власники (акціонери) добровільно передали банк у власність держави.

На Вашу думку, наскільки юридично коректно була проведена операція bail-in? Як оцінюєте шанси держави, зокрема, у судових суперечках з утримувачами євробондів (як в українських, так і британських судах)? Що може сказати з приводу конфлікту держави з братами Суркісами та їх структурами? Наскільки переконливими/непереконливими Вам видаються аргументи сторін щодо пов’язаність язаності/непов’язаності? Яка судова перспектива цих спорів (з огляду в т. ч. на рішення, вже винесені українськими судами)?

За українським законодавством процедура bail-in провадиться виключно відносно пов’язаних із банком осіб. І проблема полягає саме в коректному визначенні особи як такої, що є пов’язаною із банком. Суть в тому (раніше це було закріплено і законодавчо), що особа може вважатись пов’язаною з банком, якщо вона може суттєво впливати на його діяльність безпосередньо або через інших таких пов’язаних осіб, наприклад, примушуючи банк на укладення з ним договорів на неринкових умовах і завдаючи цим збитків самого банку та ставлячи під загрозу дотримання прав вкладників та інших кредиторів банку.

Тому поряд із формальними ознаками віднесення особи до пов’язаної із банком, наприклад, через родинні зв’язки з менеджментом тощо, завжди існувало в законодавстві і неформальне визнання особини пов’язаної через можливість суттєвого впливу на банк з інших будь-яких підстав.

Останніми змінами до ст. 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» було встановлено нові критерії віднесення осіб до пов’язаних та Національному банку України надано право встановлювати свої, додаткові критерії віднесення особи до пов’язаної з банком особини.

Однак при цьому законодавець припустився методологічної помилки, дозволивши НБУ визнавати особу пов’язаною тільки за наявності в неї інших ознак пов’язаність язаності, встановлених безпосередньо в законі. Тому хоча НБУ, скориставшись таким правом і встановив безліч інших непрямих ознак пов’язаність язаності у своєму положенні (положення №315), деякі з яких є доволі сумнівними, однак такі додаткові ознаки не можуть застосовуватись автономно.

Крім того, рішення про визнання особи пов’язаною з банком, як і будь-які інші рішення регулятора, мають прийматись за встановленою законом процедурою органами НБУ, передбаченими законом. Такими є тільки правління НБУ та його комітети, створення яких прямо передбачено законом України «Про Національний банк». НБУ ж приймав рішення спеціально створеною для цього комісією, наявність якої та її повноваження законом не передбачені. Тому такі рішення є юридично нікчемними.

Щодо держателів євробондів. Випуск паперів здійснювався технічно не безпосередньо самим Приватбанком, а спеціально створеною для цього компанією на Кіпрі, а сам випуск був структурований за англійським правом. Формальна пов’язаність такої технічної компанії-емітента євробондів з банком давала формальні підстави для застосування процедури bail-in до євробондів. Однак якщо за формою бачіті все ж таки суть правовідносин, то абсолютно зрозуміло, що компанія-емітент – чисто технічна, а кінцеві держателі євробондів не мають жодної можливості впливу на банк, а тому не можуть вважатись пов’язаними з ним особами. А оскільки вся процедура випуску бондів здійснювалась за англійським правом, то шанси у держателів євробондів захистити свої права в суді, на мою думку, є майже стовідсотковими.

Це ж стосується і інших осіб, в т. ч. і Суркісів, щодо їх пов’язаність язаності з банком. Потрібно дивитись на суть правовідносин. Безперечно, Суркіси були партнерами і значними клієнтами власників Приватбанку, але не можна плутати бізнес-партнерство з можливістю здійснення істотного впливу на особу. Чи може партнер нав’язувати зв’язати свою волю іншому партнеру, з яким його пов’язаність язують суто ділові відносини? Звичайно, що ні. Тоді чи можна їх вважати пов’язаними? Відповідь очевидна. Альо в цьому випадку були порушені і суто формальні процедури, що давало суду всі підстави скасувати рішення НБУ про визнання їх пов’язаними з відповідними наслідками. Аналогічна ситуація можлива і з іншими особами, чия «пов’язаність» із банком притягнута за вухан.

На мою думку, регулятор, отримавши, як йому здавалось, необмежені права щодо визначення ознак пов’язаність язаності, та на підставі цих ознак визнаючи осіб пов’язаними, за купою формальних ознак втратив суть: для чого він має це робити і які це матиме наслідки. А суть – це виявлення осіб, які справді можуть істотно впливати на банк і на цій підставі отримувати від нього неринкові преференції. Чи підпадають під таку ознаку держателі євробондів чи колишня дружина одного із акціонерів? Звичайно, що ні.

За Вашими оцінками, наскільки високі/низькі шанси в І. Коломойського домогтися розірвання поруки за зобов’язанням Приватбанку перед НБУ за кредитами рефінансування? Де сильні, а де слабкі місця в позиції держави в цьому питанні? З практичної точки зору, чи має принципове значення, чи буде збережена порука чи ні, враховуючи, що відповідно до заяв Приватбанку, вартість заставних активів, які виступають забезпеченням по рефінансуванню, повністю покриває відповідні борги? Якщо так, то яким може бути мотив у І. Коломойського позбутися поруки в судовому порядку?

Щоб оцінити наскільки високі шанси сторін використати поруку як забезпечення виконання зобов’язань або позбавитись неї, необхідно вивчати безпосередньо сам договір та дотримання процедур при його укладанні. Можна сподіватись, що в цих аспектах регулятор не припустився жодної помилки.

Однак необхідно звернути увагу на скорочені рядка пред’явлення вимог до поручителя і пов’язані із цим ризики пропуску цих строків та втрати такого забезпечення.

Крім того, судова практика передбачає окремий облік цих строків стосовно кожного платежу за договором, що може також суттєво скоротити обсяг вимог до поручителя за рахунок тих періодичних платежів, по яких такі рядки будуть пропущені.

З практичної точки зору, оскільки порука поручителя є солідарним зобов’язанням і кредитор має право пред’явити до поручителя всі вимоги, що і до боржника, у повному обсязі незалежно від того, чи достатня коштів у боржника для задоволення вимог кредитора або наявності інших видів забезпечення, то порука все одно зберігає своє значення для кредитора.

Крім того, слід враховувати, що ціна продаж активів, наданих в забезпечення, досить рідко збігається з їх оціночною вартістю при оформленні в заставу.

Як Ви оцінюєте перспективи примусового стягнення боргів зі структур, які, за оцінками НБУ, пов’язані з екс-власниками Приватбанку? Наскільки складним буде цей процес, враховуючи, що в більшості випадків зв’язок компаній-позичальників з екс-акціонерами не є прямимо, а висновки НБУ ґрунтуються в основному на аналізі руху кредитних коштів, специфіці умов кредитування тощо? Чи зможе держава за таких умов претендувати на активи екс-власників Приватбанку (мережі АЗС, частку в «Укрнафті», Кременчуцький НПЗ, феросплавні заводи тощо), які формально не мають відношення до кредитів? Які основні юридичні «козирі» у держави в такій ситуації й наскільки вони можуть бути ефективними/переконливими в судових спорах (причому як в Україні, так й іноземних юрисдикціях)? Які можуть бути контраргументи в екс-власників Приватбанку?

Натисніть на стрілку що б перейти до наступної сторінки

1
2
Загрузка...