Ті, кого більше немає: 27 загиблих і 72 поранених

2














За минулий місяць у нас 26 загиблих. Один з них – цивільний. Поранені двоє дітей – 3 роки і 9 років, і четверо мирних жителів. 66 українських бійців отримали поранення і травми в боях за Україну. Один військовослужбовець потрапив у полон. Такі реалії українсько-російської війни за липень 2017 року.

«Краще б цукерок…»

27 липня ворог порушував режим тиші по всій лінії фронту. Зафіксовано 22 обстрілу. По Кримському, Попасній, Троїцькому стріляли з мінометів, гранатометів і БМП. Під мінометним вогнем ворога виявилися опорні пункти на Маріупольському напрямку. З великокаліберних кулеметів був обстріляний район Авдіївки. П’ятеро наших бійців отримали поранення. Один загинув. Про це повідомив прес-центр штабу АТО.

Свій літопис війни веде у Фейсбуці волонтер Наталя Воронкова, описуючи враження від поїздок на передову: «…чергова позиція десь у полі, по коліно в багнюці і світловолоса дівчинка медик зі сльозами на очах розповідає про черговий приклад несправедливості і зневажливого ставлення до військових на передовій… Мені стає так соромно… вона ж тут, їй не все одно, вона за своїх хлопців хворіє душею… Пересилюючи втому, заходжу в бліндаж, подивитися як живуть і тут чийсь сонний дуже роздратований жіночий голос обкладає мене таким добірним матом із загальним змістом: набридли ці перевірки — краще б привезли цукерок, знаючи що є дівчата на передовій…». Така вона війна, де сумне перемішується зі смішним.

Фронтова Авдіївка

Незважаючи на триваючі обстріли території України, 28 липня пройшло без втрат. Наші військові вели вогонь у відповідь на провокації окупантів, примушуючи їх до світу. 29 липня штаб АТО повідомив про загострення ситуації в зоні військових дій. Авдіївка, Кам’янка, Піски, шахта Бутівка опинилися в прицілі противника. Протягом години обстрілювали з мінометів Богданівки (район Маріуполя). З БМП вівся вогонь по Новозвановке. Загинув один Герой. Семеро захисників України отримали поранення.

«За що помираєш?»

У столиці – вихідні. «Київ місто-свято. До божевілля різноманітний місто на події та людей. Але я люблю пити одна.Так вже виходить. Адже коли в Києві п’єш з ким-то, найчастіше, в певний момент, тобі задають питання про АТО, про війну, конфлікті, так називайте як хочете, задають питання «про ось це ось…». Звучить він так: За що воюємо? І ти замираешь, як бовдур. Але не тому, що не знаєш відповіді… насправді люди хочуть задати запитання «За що помираєш?», але саме так формулювати його трохи некоректно в суспільстві, і на виході виходить «За що воюєш»… В 2014-му вмирали за ідею. За правду. За майбутнє своєї країни і свою особисту гідність. У кожного була своя мрія. Кожен, хто ризикував своїм здоров’ям і життям точно уявляли собі сильну свою країну і себе в ній. Кожен готовий вкладати в Україну і пишався тим, що саме він українець. Згадую той гімн, ті віночки, стрічки, прапори, та, безумовно ми пишалися. За це і вмирали. У 2015-му вмирали за принцип. За принцип не ставати раком ні перед владою, ні перед Росією, якщо коротко. У Києві це звучить смішно. Адже як можна ризикувати найціннішим, що дала тобі природа – життям, заради чого? Заради принципу? …Звичайно, коли я доходжу до принципу 2015 року, перша половина цікавляться вже спить, друга викликає таксі додому… В 2016-му вмирали за себе. За ту людину, яким ти став. За тих людей, яких ти зустрів на шляху. За тих, хто буде поруч з тобою, навіть якщо у тебе не буде нічого і будеш ти ніким. За тих, хто залишився вірним. За особистості, яких все менше і менше. Хто не був убитий в 2014-му, хто не скурвился і примудрився вижити в 2015-му, той продовжує вмирати за своїх справжніх друзів у 2016-м. Війна для тебе тепер робота. Вже не ті амбіції, вже змушують миритися з несправедливістю і, щоб не створювати враження у оточуючих, що ти підтримуєш це все – починаєш називати війну роботою. Ти на роботі. Як і всі інші. У 2017-му ти робиш все, щоб якщо й умерти, то не так як вони — хто побоявся визнати цю війну. Одне лише б не повернутися до них. І стають в одну лінію ті, хто не розуміє і ті, хто до цих пір бігає в віночках. Ні, це занадто велика поразка — повернутися і продовжити жити з ними… Ти не будеш як вони. Ніколи не будеш», — ось таке спостереження волонтера опублікувала в Фейсбук Соломія Соломка.

На Донбасі

30 липня – гарячою точкою Донбасу стала Луганська область. Тут російські окупанти поливали вогнем опорні пункти ВСУ в районі Кримського. Ворог шаленів і на Донецькому напрямку. Важке кульове поранення отримав боєць в Мар’їнці. Поранені наші захисники на шахті Бутівка і Погоди. Є поранений і на Маріупольському напрямку. На всі обстріл наші війська відповіли прицільним вогнем. За добу поранено четверо захисників країни.

«Біль і сльози. 30.07 з лікарні Мечнікова пішов на небо наш земляк Тіщенко Юрій Вікторович, 12.04.1989 р. н. , який отримав вкрай важке поранення 20.07.2017 р. на полігоні в смт. Черкаське», — написала сьогодні Тетяна Губа, радник голови Дніпропетровської обладміністрації.

Відповідь за пацанів

З 1 по 26 липня 2017 року загинули 23 українських військовослужбовців. 50 бійців отримали поранення і бойові травми в боях за Батьківщину. Один боєць потрапив у полон. Убитий один мирний житель, ще шестеро цивільних осіб поранені. Двоє з них – малолітні діти.

Смерть і поранення… Але бойовий волонтер Ксенія Бикова не дає сумувати ні бійців на передовій, ні фейсбучным жителям, розповідаючи як наші бійці мстять за своїх загиблих побратимів: «У ніч перед моїм приїздом, хлопці на одній ділянці попрацювали — 2 пакети і 7-300. Один з пакетів виявився птахом високого польоту. Я не знаю, яка з налаштувань подіяла на володаря ніжно блакитного, хоча здогадуюсь, але він кинувся в атаку з документами і шевронами. Мораль — колір напою не дарує безсмертя. Продовження цієї історії буде».

Ксенія Бикова з бійцем

27 загиблих і 72 поранених в липні 2017 року. Продовження історії… Що принесе останній день — 31 липня? Чого чекати від серпня? Не знає ніхто. Але хочеться, щоб ми швидше перестали вести смертельний рахунок життів наших Героїв. Кращі потрібні тут – на Землі.

«Коли блукаєш десь сам, і згадуєш людину, яка вже загинула. І тобі починає здаватися, що ця людина поруч. Це «Прогулянка з тім, кого більше немає». Хлопець у вишитій балаклаві торкається пальцями клавіш. І грає. І ти вже знаєш, що, якби не сутінки — після останнього акорду він бі довго мовчки перебирав свої малюнки, знайшов бі намальований олівцем портрет свого друга. Показавши бі усім. І сказавши бі, що це — Тарас Брус. І що Тарас загинув у Іловайську. Але на вулиці вже темно. Після останніх звуків мелодії, у якій розчиняється все, не чути шурхіт паперу, а розрив міни. Ще один. Ще. Потім — стрілкове. Ми біля Авдіївки, у когось з тих, кого-там-немає. У когось з тих, кого колись і справді більше не буде. Як і нас, звісно. Як і всіх. Альо ж залишиться цє, — напише Валерія Бурлакова після концерту Піаніста Майдану. Концерту, зіграного там, десь за Авдіївка, де «наснема», на землі, яка просякнута кров’ю українських бійців, для яких Україна – понад усе і після смерті…

Наталія Лисенко, видання СВІТ

Источник

Натисніть на стрілку що б перейти до наступної сторінки

Оставить комментарий