Моральний аспект військових операцій

3














Армії потрібні не герої, котрі гинуть під командуванням поганих генералів, а живі солдати, під керівництвом професіоналів, які цінують солдатські життя.

Раз пішла така п’янка з приводу Дюнкерка, Севастополя, Сталінграда, Ржева і поняття гуманності, хочу вставити свої п’ять копійок.

СРСР весь час або готувався до війни, або воював. Система підготовки до військових дій молоді і підлітків працювала безперебійно. Товариство було милитаризировано до межі. Паради, культ тіла, ідеологічне виховання — пісні, фільми, друзі чекістів, друзі прикордонників, ОСАВИАХИМ, ворошиловський стрілець, юний парашутист… Танки замість трусів, лінія Сталіна, одна з найбільших армій у світі. Культ подвигу і могутності Червоної армії, яка крім грандіозного пролюба походу на Польщу, нічим не відзначився переможним. Участь регулярних танкових частин під виглядом добровольців у Громадянській війні в Іспанії, «переможна» війна з маленькою Фінляндією, під час якої СРСР примудрився втратити сотні тисяч убитими і пораненими і так і не зміг знову поневолити фінів, незважаючи на бомбардування Гельсінкі і створення фінської п’ятої колони.

Ах, так… Був ще Халхін-Гол. Там ми в своїх інтересах вписалися за Монголію, японці в своїх інтересах вписалися за Манчжоу-го, і в цій локальній війні СРСР здобув перемогу. До речі, я без іронії — важлива перемога і хороший досвід ведення БД.

У 1939 році СРСР і нацистська Німеччина за попередньою змовою поділили частина Європи. Теж військова операція, як не крути. Окупація військами суміжних території, зачистка і т. д.

Тому мені не зрозуміло, яким-таким чином СРСР виявився не готовий до війни, якщо він тільки й робив, що до неї готувався? Як можна постійно тренуватися і обделаться при виході на ринг з добре знайомим партнером?

Однак, підступний друг без оголошення війни (рівно так, як це робив СРСР) напав на мирно дрелющих радянських пацифістів, і тут з’ясувалося, що люди у нас добрі і героїчні (це я знову без іронії), а армія воювати не вміє і полководці рідкісне гівно.

Я не люблю розхожою фрази — засипали трупами. Я безмірно поважаю порив і подвиг звичайних людей, які воювали за свій будинок, за свої родини. Але у мене є питання: яким чином і чому краща армія Європи гнала саму непереможну армію, яка гордо свій щит мозолястою рукою» аж до Волги? Які ж генії, заскочені зненацька, нею керували?

Знаєте, панове, мені здається, що армія проявляє безприкладний героїзм тоді, коли нею керують безпросвітні нездари. Армії потрібні не герої, котрі гинуть під командуванням поганих генералів, а живі солдати, під керівництвом професіоналів, які цінують солдатські життя.

Я бачу проблему в тому, що поновлюваний людський ресурс ніколи не хвилювало радянське керівництво. Ні при будівництві об’єктів народного господарства, ні при військових діях. Країна ЗК не вважала могили ні на Біломоро-Балтійському каналі, ні на лісоповалах. Як раніше при будівництві залізниці з Петербурга в Москву або при зведенні Петербурга.

На кістках стоїть міцніше.

Коли ми сьогодні порівнюємо ставлення командування до солдатам, блокованих в Дюнкерку, з відношенням до нашим воїнам, оточеним у Севастополі, ми порівнюємо не військові операції, а моральний аспект.

Коли я кажу, що в Києві треба було не мінувати Хрещатик (цікаво, в мене викликає сумніви військова доцільність такої операції?), а організувати евакуацію населення, яке було кинуто напризволяще. Питання, а чи були плани евакуації на випадок війни, залишається відкритим. План мінування міста безсумнівно існував. Це ж важливіше, ніж вивезти людей, правда?

Були комусь цікаві людські втрати при підрив Дніпрогесу? Чи можна було попередити єврейське населення про те, що їм загрожує, вже маючи інформацію про «остаточне рішення» єврейського питання?

Тисячі запитань на які є лише одна відповідь: ви, любителі баварського, умаляете нашу перемогу!

Ну, по-перше, я не люблю пиво. По-друге, я не люблю брехунів і дурнів.

Яким чином, перемога, заради якої загинули мільйон людей, крутіше перемоги, заради якої загинуло 10 тисяч? Як ті, хто доводить мені, що допомога Варшавського повстання не була надана, щоб уникнути втрат, тут же верещать від захвату при згадці штурму Сапун-гори? Як це поєднується?

Наші втрати у Другій світовій безпрецедентні! Який відсоток від цих втрат була реально необхідний для перемоги, а скільки життів було загублено нікчемними керівними кадрами, бездарним командуванням та людожерською людиноненависницькою системою, мені судити важко. В історії немає умовного способу.

Але я впевнений, що поки ми не перестанемо славити «смерть в ім’я» і не почнемо поважати «життя в ім’я», нічого доброго не буде.

Це стосується і сьогоднішньої української армії. Не безприкладний героїзм, а високий професіоналізм і повага до життя кожного захисника батьківщини — це шлях до перемоги. Радянські традиції — кидати беззбройних на штурм і судити полонених за те, що їх кинули напризволяще, повинні бути забуті.

А ось тих, чиї тіла досі викопують слідопити, чиї останки досі не поховало забывшее про них держава, має пам’ятати.

Вони заплатили і за перемогу, і за агресивну політику батьківщини, і за бездарний підбір кадрів, і за вождів-людожерів, і за мирне небо над своїми будинками.

Втім, з мирним небом не склалося, але це вже зовсім інша історія…

Facenews

Натисніть на стрілку що б перейти до наступної сторінки

Оставить комментарий